[valttp]

Сообщение от Tereza

правильно ли я вас поняла, что все писатели на Украине, не зависимо от предпочтения в языке, как наш Шнуров? т.е. пишут не на родном в общедоступных пространствах, а на родном-матерном????

:-)

я начал было отвечать на этот Ваш вопрос, но понял, что в присутствии когнитивного диссонанса и чувства сюра у меня не выйдет ответить Вам и всем так, как мне хотелось бы.

но буквально несколько минут назад мне на глаза попался сегодняшний пост в ФБ, который в какой-то степени перекликается с тем, о чём вы затеяли ваши вопросы и очень интересен дискурсом в связи _укрсучлитом_ (авторское сокрашение от _українська сучасна література_), где автор, правовед и конституционалист, предъявляет претензию современным украинским писателям за их менторство вида: кто такие правильные украинцы и как надо жить в этой парадигме.

пост на украинском. жаль, что многим здесь будет очень трудно понять о чём пишет автор. но некоторые всё же смогут. для них и цитата полностью.

:-)

Gennadiy Druzenko
53 хв ·


ПРО ВІЧНО РОСІЙСЬКЕ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Мій короткий і доволі емоційний допис про те, що "живі класики" укрсучліту втратили моральне право повчати пересічних українців (таких як Сергій Лещенко-Сайгон), як їм думати, жити і писати, мимоволі викликав дискусію про сучасну українську літературу та культуру як таку.
Дружній тролінг Volodymyr Yermolenko та глибокі коментарі Христина Морозова спонукали глибше відрефлексувати початкову тезу.
Отже, насамперед задекларую свою щиру любов до сучасної української літератури. Я щиро тішуся, що за останні 2-3 десятиліття Україна вибухнула якісною літературою. Як Homo Legens я неймовірно радів геніальним поезіям Жадана, magnum opus Забужко "Музей покинутих секретів", епосу Володимира Лиса "Століття Якова", мудрим і пристрасним водночас текстам Марії Матіос, "українським вестернам" Василя Шкляра та химерній прозі мого друга Olaf Clemensen. Я в захваті від віршів Маріанни Кияновської та іронічної зрілості Іздрика. Вчив дітей (коли вони були маленькими) за чудовою "Абеткою" Івана Малковича. Андруховичі (батько і донька) – не зовсім мої письменники, але я також абсолютно щиро тішусь, що вони є і пишуть.
Отже, я неймовірно далекий від більшовицького пафосу викинути сучасну українську літературу (і ширше – культуру) на смітник історії. Навпаки я її люблю і ціную. Свого часу з Олег Демчук ми навіть переконали американців профінансувати поширення Meridian Czernowitz на Кам'янець-Подільський та Хотин. Досі пам'ятаю з якою насолодою я слухав серед стін старовинної фортеці "Не руш моїх кіл" Оксани Забужко...
Моя претензія до "укрсучліту" не культурознавча, а радше етична. Я вважаю, що частина (не всі, але значна частина) "живих класиків" сучасної української літератури втратила моральне право ПОВЧАТИ посполитих, якою має бути Україна після того, як Україна вижила ціною крові й поту тисяч таких як Сергій Лещенко-Сайгон чи Валерій Маркус. На фронті "неправильна" (з точку зору української гуманітарної інтеліґенції) Україна, яка розмовляє на суржику, слухає Висоцького і не вважає радянську добу часом окупації, захистила власне українську державність.
Дивним чином в 2014-15 роках в Україні стався радикальний переворот суспільної легітимності. Бо легітимність – не від інтелекту, вона – від жертви, від готовності платити потом і кров'ю за свої переконання. Так от до 2014 еталоном українськості були на жаль покійні Василь Стус, Євген Сверстюк, патріарх Володимир (Романюк), Анатоль Лупиніс, В'ячеслав Чорновіл та, дякувати Богові ще живий Myroslav Marynovych. Бо вони сповна заплатили за свою українськість. Саме їхня жертва стала джерелом легітимності українського культурного коду як норми українства. Норми, якої більшість українців не дотримувалась, але заперечували яку тільки маргінали на кшталт Олеся Бузини.
З початком російської агресії все радикально змінилось. Український мартиролог поповнили тисячі людей, які не говорили літературною українською (чимало з них загалом не говорили українською), не читали укрсучліту і не цуралися радянського минулого. Саме жертва цих "малоросів" (в очах гуманітарних інтелектуалів) легітимізувала інший український наратив НАРІВНІ з канонічним. Виявилось, що українцем робить не культурний код, а готовність ціною власного життя захищати українську державність. Український воїн, що наспівує на пам'ять Висоцького, виявився не менш патріотичним за того, хто знає на пам'ять "Кобзаря".
І це стало шоком для укрсучліту. Суто російська традиція квазірелігійної місії літератури, літератури як повчання, літератури як менторства, письменника як проповідника, що знайшла вираз у знаменитих євтушенкових строках "Поэт в России больше, чем поэт" раптом в Україні стала неактуальною. І неактуальною її зробив український воїн, який власним потом і кров'ю довів, що любити Україну можна по-іншому, ніж це проповідують класики укрсучліту. Як влучно зауважив Лещенко-Сайгон, "я бачив прекрасних пацанів, в Мар'їнкє, в окопах, сараях, халабудах, з вищими образованіями, с отсутсвующімі образованіями, я бачив людей, які повернулися з-за кордону, і не один із них не міг мені назвати якусь книжку із сучасної української літератури, яка проізвела на нього враження."
Це не повна правда (у шанцях було чимало тих, хто читає і любить сучасну українську літературу), але це правда: війна позбавила українських літераторів права на менторський тон у розмові з посполитими. Не права писати (Боже упаси!), не права оприлюднювати свій погляд на ті чи ті події суспільної ваги, а саме на МЕНТОРСЬКИЙ ТОН і претензію визначати єдиноправильний канон українськості. Аби мати моральне право повчати інших, потрібно не просто бути розумним – потрібно бути готовим платити за свою правду своїм життям. Як казав Тертуліан, "кров мучеників – насіння Церкви".
І останнє. Останнім часом мене вражає схожість феноменів Трампа та Порошенка. Про це я згодом напишу окремий допис. Тут лише зауважу, що "живі класики" укрсучліту (які майже одностайно підтримують Петра Олексійовича) до болю нагадують прихильників Трампа з їхньою одержимістю повернути історію назуспіт і Make America Great Again. Біла Америка – це вже історія, яку можна любити чи ненавидіти, схвалювати чи засуджувати, але не можна повернути. У своїй неготовності визнати об’єктивні реалії та твердій переконаності, що вони знають якусь вищу правду, яку слід нав'язати країні, у своїй зверхньо-непримиренному ставленні до інших наративів ("українцям хакнули мозок") та опонентів класики укрсучліту є архетипичними трампістами.
Проблема лише в тому, що біла Америка дійсно була, і вона була великою державою, а "українська Україна" – не більше аніж історичний міф. Достатньо подивитись статистику населення українських міст, причому не тільки Харкова, Дніпра, Одеси та Києва, але також Луцька чи Львова у ХІХ - в першій половині ХХ століття. За іронією долі, українськими їх зробила саме радянська влада 🙂.