[Olex]

Эдуард, Вы поймете.

ГЕРОДОТ І ТАВРИ



Реміння, звившись, мов руда змія,

Над веслами по голих спинах ляска.

У колеса історії своя —

З людської крові видобута змазка.



Та все ж веселка набира снаги —

Підводиться із хвиль, мов з пліч титанів.

Відкрилися таврійські береги —

Громаддя скель і тіні від платанів.



Ледь ворушив орел крилом легким —

Мов посланий, щоб гори сторожити.

А берег дихав спокоєм таким,

Що тут би тільки олімпійцям жити.



Халупи таврів мріли поміж скель

Під пальмами на тихому осонні.

І забагнулось: хай би корабель

Тут якір викинув у води сонні.



Ще Кліо не поставила свою

Незрушну ногу в цій вологій ріні.

Можливо, тут, у цім земнім раю,

Ще не гніздиться зло в людськім

корінні.



Можливо, діти цих земних широт

Ще не навчились відливати стріли.

Як мріяв він, суворий Геродот,

Про край, де убивати ще не вміли!



Нехай для себе він не набере

Подій, котрі завершувались боєм.

Нехай сама історія помре —

Аби лиш люди не робились гноєм...



Та що це височить, кудлате, мов

Жмут кожушини на дебелій палі?

З обрубка шиї мляво капле кров,

Очинці зяють — неживі, запалі.



Над димарем, що видно з далини,

Понад дахами із рудої глини

Стирчали голови. Чиї вони?

Хто настромив їх на оті жердини?



Там всюди, певно, трупних мух рої,

Бо голови стирчать па кожній хаті.

І, мабуть, хизувались хазяї:

Якщо одна — це вбогі,

Три — багаті...



О Аполлоне! Де ж він є—твій рай?..

І Гсродота тяжко занудило.

Гей, стерновий! Хуткіше відвертай—

Вагою тіла вирівняй кормило.



Бо душу місить, притьмом обляга,

Оте страшне берегове намисто.

Людино, хто ти? де твоя нога

Ступила —там незатишно й нечисто.



Та вчись, історику, ходити там,

Де кров племен серед пісків загусла.

Тобі належить дати лад вікам,

А не подіям визначати русла.



Як не мудруй, не вийде на твоє—

Від тебе сховано кінці й початки.

Одне лишається: пиши, як є —

Нехай себе розгадують нащадки.



24.1.86, Сибір


СКІФСЬКИЙ КАЗАН



Ото були часи: щоб скіфський цар

Міг воїнів злічить — хай кожен мечник

З усіх усюд для нього вишле в дар

Стріли своєї кутий наконечник.



Заворушились табуни й гурти

У росах степового різнотрав'я.

Яскріли списи, брязкали щити

Аж десь від Каспію до Подунав'я.



І за наказом царського гінця

Всю безліч стріл в печах перетопили —

Між скелями на березі Дінця

Казан з тієї бронзи встановили.



Ледь видимий в легкому тумані,

Нещадним втіленням земної моці

З'явився цар на білому коні

Із сагайдаком золотим при боці.



Хиталось узбережжя від голів —

Та ось перед царем схилилась кожна.

Диміло вогнище: п'ять пар волів

У тому казані зварити можна.



І їх варили, їли та пили,

Та по кущах горланили без ладу.

Цар був щасливий: зварені воли—

Достатні символи земної влади.



Ну, може, ще відрізані носи,

Бо цар — як цар він дбає про

покірність.

О вільний степ! О золоті часи!

Я вас благословляю за помірність.



23.V.81




ТАСМАНСЬКИЙ КОРОЛЬ
Останнього тасманця було знищено на початку XIX ст.

(Історична довідка)
Я — один. Я — останній. То значить —

. король.

Є Тасманове море й тасманська земля.

А земля мусить мати свого короля,—

Так сказав мені той, хто давав оцю роль.



Кожен трон на кістках. Та не ради відзнак

Я споруджую трон із людських черепів.

А заради того, що народ мій терпів:

Ті людські черепи я відбив у собак.



У собак, у дерев... Ти заглянь у сади —

Кожна яблуня кров'ю підживлена там.

Нас вбивали для добрив. Здавалось катам:

З тіл людських виростають солодкі плоди.



Більше добрив немає.

Збираю кістки і споруджую з них піраміду страшну.

Скоро я за найвищі дерева сягну.

Я — король, підо мною — мої земляки.





І куди не погляну — маєтки чужі.

Рідні душі — це тільки прудкі кенгуру.

В них живуть мої предки. А сам, як помру, —

Оживу серед них на зеленій межі.



Ген чужинці пливуть до моєї землі,

Щоб орати поля, закладати сади.

Є в них мито — ковток вогняної води:

Адже в них у пошані старі королі.



Я для них божевільний. Та це не нове.

Піраміда моя все росте і росте.

Я тримаю у серці пророцтво святе:

Ця споруда імперію переживе.



Хоч загинув народ, та повір'я старе

Залишилось мені від батьків та дідів:

Хто чекає із трупів солодких плодів,

Той нічого, крім трупів, і сам не збере.