[Радослав]

Прокинулись якось дорослими,
Й великого вічного простору
Для нас несподівано стало
Так мало, так мало, так мало...
На слові чужому зациклені,
Ув'язнені дивними цифрами,
В словах заховавши печалі,
Ми душі свої витрачали.
Пірнали в світи понад хмарами,
Безглуздо змагались з примарами,
В пустому, не світлому ділі
Шукали неправильні цілі.
Яка б не настала година
Ми бігли кудись без упину...
Буденність тягнула у вири:
Здобутки-медалі-кумири...
Коли ж подивились у дзеркало,
Із суттю до болю роздертою,
В глибинах себе відшукали
Так мало, так мало, так мало...
© Вітрова Доця